с любовью и всяческой мерзостью
Взяла у бібліотеці "Сині етюди" Хвильового, нарешті (скільки мріяла знайти час, і не забути про ту знахідку).
Така млиста безнадійність у кожному слові, кожній фразі. І фінал - завжди, у кожній щойнопрочитаній розповіді - такий, ніби останньої миті хтось милосердний закриває тобі очі долонею: не дивись, ти й сама знаєш, як воно далі...
1925 рік. Ще гірше, ніж у Ремарка: той теж писав про предтечі великих жахіть, та його жахіття - війни всього лиш, а тут трансформація суспільства, як такого. "І йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться — не тільки чоловік; що вже чогось немає, хоч і є ще в бабушки ключі, а в скринях під замком солодощі, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих".
Ніколи, ніколи, ніколи. Ніколи - як колись.
Така млиста безнадійність у кожному слові, кожній фразі. І фінал - завжди, у кожній щойнопрочитаній розповіді - такий, ніби останньої миті хтось милосердний закриває тобі очі долонею: не дивись, ти й сама знаєш, як воно далі...
1925 рік. Ще гірше, ніж у Ремарка: той теж писав про предтечі великих жахіть, та його жахіття - війни всього лиш, а тут трансформація суспільства, як такого. "І йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться — не тільки чоловік; що вже чогось немає, хоч і є ще в бабушки ключі, а в скринях під замком солодощі, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих".
Ніколи, ніколи, ніколи. Ніколи - як колись.