...а сами-знаете-чье "Lassen Sie uns allein!" звучит совершенно одинаково: и в "Рудольфе", и в "Элизабет".
Еще одна причина. Или, там - Причина.
Вот теперь я пойду спать.)

@темы: musical, Уве Крёгер

---

Какой тяжелый, какой долгий, какой... все-еще-не-оканчивающийся день ><
Больница, университет, выставка картин, концерт. Люди с нормальной, адекватной, заранее прописанной практикой: о, как же я вам завидую.
А теперь еще предстоит... предстоят: две статьи и десять страниц рукописного конспекта. Не скоро, господа и дамы, люди и нелюди, здесь появится сколько-нибудь интеллектуальный пост.
Хорошо временами позволять себе думать, что - действительно - aus Stein.

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

Странная штука - ментальность.
Я всё убеждаю себя, что её как бы и нет, что люди разные сами по себе, вне зависимости от национальности; не стоит вешать ярлыки, множить штампы и т.д.
Но вот я смотрю Mozart L'Opera Rock, и понимаю, что австрийцы так играть никогда не стали бы. По крайней мере, те австрийцы (и те немцы), которые меня прежде всего интересуют. И еще понимаю, что знакомство с французскими мюзиклами у меня будет, скорей всего, очень коротким.
Совсем другой Моцарт. Красиво, ярко, звучно, но - почти осязаемая патока, стекающая со всего видимого и слышимого не дает забыть о себе. Очень жаль.

@темы: musical

---

Все еще никак не называется.

На самом деле, мне известно, что там странные формулировки (и если бы только они!), все неизбежно романтизировано, etc.
Но - что я могу. Помимо этих 1,5 страниц Word-a.

Читать дальше?

***
Он подождал, пока она войдет в автобус, зайдя следом, - место рядом, к счастью, пустовало. Она мельком взглянула на севшего рядом мужчину в потертой куртке, и отвернулась к окну.
На полпути он встал, уступая место пожилой даме: в знак благодарности та кивнула, а женщина у окна вновь мельком взглянула на него, отметив на сей раз спутанные волосы и странную для конца зимы смуглость кожи.
Дама вышла за две остановки до конца. Он, вопреки тому, что вокруг уже образовалось достаточно свободных мест, снова сел на то же место.
Еще одна остановка – женщина застегнула сумку, и, повернувшись к нему, спросила: «Выходите?».
Он кивнул и поднялся, пропуская ее вперед. Затем вышел следом за ней. Сел в ту же маршрутку. Вышел на той же остановке.
Она обернулась пару раз, подходя к перекрестку, - «преследователь» сделал вид, что крайне заинтересован объявлением на ближайшем столбе, и не ответил на её четвертый взгляд.
Через пол минуты он выхватил её из-под колёс огромного грузовика, пронёсшегося мимо на скорости, достойной гоночного болида.
-Ах, - сказала она, растерянно глядя ему в глаза. – Ах, вы… вы? Спасли?..
Спаситель кивнул, все еще сжимая её плечи. Люди вокруг оборачивались.
-Но как… - начала она, и он понял, что задерживаться дольше нельзя. Невозможно. Недопустимо.
Резко опустил руки и пошел прочь, - достаточно быстро, чтобы это показалось неподходящим для окликов вслед.
Это и показалось.

Она опоздала к началу рабочего дня на пятнадцать минут, - мало кто обратил внимание; здесь это было привычно. Сев планировать бюджет будущего корпоратива, только что спасенная задумалась, каково было бы пойти с этим, нечесаным, в потертой куртке, на упомянутое торжество. Задумалась – и тут же нервно рассмеялась.

***
Они выпили не много; спутник, правда, чуть больше.
Брать машину не представлялось возможным, а такси не встречались в принципе. Держась под руку, пара людей шла по пустынной улице, стараясь находиться ближе друг другу, - от холода.
«Снова я дрожу», - сказала женщина.
«Скоро найдем что-нибудь», - заверил её спутник.
Они вошли в третью по счету подворотню, когда это случилось. «Это» представилось двоим, как сумрак, сгустившийся сам собой, и блекнущие фонари, которых и так было не так уж много. И удушье.
Женщина осела на асфальт, тщетно ощупывая руками горло. Спутник её облокотился о каменную стену, глотая ртом воздух, - точно вдруг решив изобразить крайне отчаянную рыбу.
Как он появился, не заметил ни один из них. Появился, и все.
Быстрым движением поднял на ноги её, встряхнул, заглянул в глаза, без слов спрашивая: ты - как? Она кивнула, понемногу начиная дышать заново. Он кивнул в ответ, и лишь тогда повернулся к третьему участнику событий.
Ей показалось - он не то разозлился, не то озлобился. На самом деле, только поджал губы, с чуть меньшей долей бережности растолкав спутника своей вторично спасенной.
-Подожди, - сказала вторично спасенная, решив, что ради такого случая можно перейти на «ты». – Как ты узнал? Как ты… здесь?..
Спутник потянул её за руку, упреждая дальнейшие расспросы, казавшиеся ему неуместными; он предпочитал не запоминать добрых самаритян в лицо.
А тот, второй, уже успевший отойти довольно далеко, остановился, и, обернувшись, молча посмотрев на предмет своего вторичного великодушия с примесью героизма. Свет фонарей стал как будто ярче, и женщине подумалось, что, возможно, достаточно расчесать этого странного, одеть получше – и будет очень даже…
-Пойдем, - сказал её спутник, потянув за руку чуть сильней. – Что ты хочешь от него.
Тот, от кого непонятно чего хотели, все еще не двигался с места. Женщина не отнимала своей руки у мужчины, её державшей, но подумала вдруг, что если этот, в отдалении, позовет за собой, она последует без раздумий.
Он не позвал. Молча развернулся и пошел прочь, постепенно теряясь в темноте. Вздохнув, она поддалась, наконец, тянувшему её в обратную прочь спутнику.

***
Он пришел к её дому на следующий вечер.
Она спустилась вниз, чтобы купить что-то в ближайшем магазине, или прогуляться, или попросту от безделья – и, едва отрыв дверь, увидела его.
Он сидел на скамейке, скрестив руки на груди, чуть ссутулившись: усталый человек возраста, который не определишь ни на первый, ни на десятый взгляд. Она закрыла за собой дверь. Щелкнул замок, и сидящий на скамейке поднял голову, встретившись с ней взглядом.
Он ждал. Знал, что так будет. Не мог не прийти.
Женщина улыбнулась: неуверенно, уголком губ; он вновь отвел взгляд, углубившись в свои мысли. Тогда она подошла и села рядом, преодолевая внутреннее волнение, длившееся ровно до того, как он высвободил руку из замка на груди, положив её ладонью вверх.
Она улыбнулась смелее. И, протянув свою руку, осторожно коснулась шершавых, многократно калеченных по вине и без вины их обладателя, пальцев. Обладатель мягко сжал ладонь, ему вверенную, и улыбнулся.
-Я по вам скучала, - сказала она.
-Я скучал больше, - ответил он.

---

Альмендил, поздравляю (:

@темы: Пч

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

В продолжение предыдущего поста.

Это не фильм, а один огромный когнитивный диссонанс. Я о "The Crown Prince", который "Kronprinz Rudolf" в том числе.

Кристиан Клавье. Таффе. Клавье. Тот Клавье и тот Кристиан, который в "Пришельцах".
Он правильный, конечно. Но (мне действительно важно еще раз повторить общепонятное утверждение) совершенно не такой, как.
И эта холодность Элизабет: "Speak for yourself, Taaffe"; да что там, само её присутствие. Опять-таки: исторически правильно, даже с моими знаниями на уровне Википедии, но... ах. От всего этого хочется схватиться за голову или пойти пить чай. Я, как всегда, выбираю второе.

P.S. И еще - ха-ха - прошло только 12 минут просмотра.
P.P.S. Аватар какбэ намекает.

@темы: фильмное, elisabeth, rudolf

---

Мозг утерян.
Добрые люди, я же знаю, что вы знаете, что это за "The Crown Prince", и где его брать. Да? Да?
В контакте есть только первая часть

@темы: видео, musical

---

День начинался хорошо.

Из рецензий к "Ребекке" Хичкока:
"Единственным минусом в актерском составе фильма мне представляется Лоуренс Оливье. Он, конечно, безупречно умеет носить костюм и изображать аристократа, но вот назвать то, что он делал в кадре игрой… Три ужимки на весь фильм — психически-страдальческая (при упоминании Ребекки), светская (для гостей и второстепенных персонажей) и романтически-придурковатая (для любовных сцен). Ну что тут сказать, не зря видно Ларри выкинул в окно Оскара Вивиен Ли… чувствовал, что ему до ее актерского уровня как до неба" (с)

Пора заводить новый тэг.

@темы: что в головах у этих людей?, rebecca

---

Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

---

TANZ DER VAMPIRE

Увидел красивое видео - тащи к себе.
Практически полностью не тот каст, с которым я смотрела месяц назад, и который мне (как это ни странно) больше всего нравится, но - Борхерт! Есть ли смысл говорить дальше что-либо.)

@темы: видео, tanz der vampire, musical

---

Мой сумбурный отзыв к рассказу "Враг" авторства Moryo
Вот так, сразу, чтобы я потом не забыла: МОРЬО, ДОПИШИ ЭТОТ РАССКАЗ.
Мне, понимаешь ли, интересно. Чем закончится. И вообще.

По этой же причине - не получается у меня делать глобальных выводов. Я просто права на них не имею, пока не дочитаю до конца линию Альма и Эльма, королевы и королевского брата, и прочих.
Задумка с деревьями замечательная.
Характеры героев интересны, - постоянно ловила себя на мысли, что это чем-то похоже на литературу века XIX (вполне вероятно, что я подразумеваю под этим нечто малопонятное большинству; обсудить это более подробно можно будет чуть позже ), но по мере действия сюжет развивался иначе, не в "каноничном" варианте.
А первый абзац вообще вызвал очередной локальный крышесъезд (вам еще не надоело это слово?).
Ты говорил, что язык нужно корректировать, -

потому я позволила себе некоторые правки.

потому я позволила себе некоторые правки

1. Только его лучшего друга, Седри, среди них не было – он сейчас неподвижно стоял в марне от ходящего взад-вперед Ульме.
2. Как правило, личные пожелания редко когда учитывались - "когда" можно убрать; оно как бы диссонирует в предложении (из-за первого "как").
3. – Так, выходит, что наши парни великими станут? – спросила Фир, справившись с отвисшей челюстью. - может быть, лучше "справившись с удивлением"? Там до этого много раз упоминалась "отвисшая челюсть".
4. Не то чтобы они у нас были очень уж разыми – просто из принципа.
5. Мы с Альмом, как и положено у вирдов, вместе со своими сверстниками, проходили обучение магии, воинскому искусству, музыке, истории и прочим полезным вещам. Причем мы с Альмом неизменно оказывались лучшими - второе "мы с Альмом" можно убрать.

@музыка: Es war ein mal ein König. Der lebte mit seinem Sohn...

@темы: литература

---

Потому что очень скучно.

Спросите у меня что-нибудь?
Мм?

запись создана: 07.03.2010 в 22:28

@темы: ссылки

---

Продолжать писать это на лекциях, которых не так уж и много, я больше не могу. Пусть будет - так, как есть.
Продолжения истории перевода "Nicht aus Stein" с примесью - внезапной, но, в общем-то, совершенно логичной, если руководствоваться моей точкой зрения, - Коллоредо и Тааффе.
На самом деле, очень хотелось бы остановиться на этом.

Richelieu, oh my Richelieu

Я все никак не могу понять до конца образ Ришелье, - тот, что прописан в либретто, а не тот, которого играет Крёгер. Растерянной оговоркой: это, может быть, единственный образ, который, как мне кажется, он играет не на все 100%, а, скажем, 95%. Нет, я только рада, на самом деле. Незачем человеку - любому человеку - таким проникаться.
Не могу уловить ту грань, где расчетливость у кардинала переходит в безумие, а безумие - в ужас, тот самый "Angst", в котором он способен твердить лишь "Herr, verlass mich nicht".
Легче понять, как он из этого возвращается: претворяя страх торжеством, почти всеобъемлющей уверенностью в собственной правоте и властностью.
Ничего удивительного тут нет, - много кто способен взять себя в руки, - если не учитывать безумие, которое время от времени прорывается у него. И я думаю, не могу не думать: что для Ришелье - Бог?
Ведь он действительно в него верит. Это не Коллоредо, вспоминающий о Всевышнем от досады; нет, этот помнит о нем всегда.
Время от времени мне кажется, что главная причина - страх. На плечах его лежит огромная ответственность ("как свинцовый груз"), - именно на его, а не на королевских или чьих-нибудь еще плечах. Это, должно быть, главная параллель с Тааффе: премьер-министру тоже было совсем непросто уживаться с габсбургами. Вот только премьер-министр был личностью вполне рациональной (за исключением кошмарных грёз Рудольфа), и даже срываясь, делал это совершенно нормально, как любой чересчур раздраженный человек. Нити в руках не резали ему ладони; не обрывались и не ускользали дальше возможного, - помимо одной нити, разве что, державшей кронпринца, но это уже другая история.
Что не так с Ришелье? Все дело в объеме власти, легшей на него? Или в его изначальной... ну, скажем, невротичности?
Он боится. Постоянно боится и постоянно напряжен: близится то, к чему он готовится уже давно, и потому кардинал заламывает руки, мучит себя видениями, предчувствиями и страхами. Моменты, как в "Nicsht aus Stein", возможно, единственная отдушина для него-настоящего. Возможно даже, что не такой уж он и сумасшедший; просто вышеописанные моменты случаются слишком редко. Верится в это, впрочем, слабо.
Что-то вроде жертвы: довести самое себя до ручки, до грани нервного истощения, таким образом как будто гарантировав успех делу. Прав Ришелье или нет - не мне решать; организация мироустройства понятие спорное. Мне только страшно думать, что он сотворил с собой потом, гордо удалившись со сцены в окружении стражи.
Умеет он проигрывать? Случалось с ним такое прежде? Вот что остается совершенно не проясненным. Я, впрочем, даже не знаю, хочу ли прояснять.

@темы: musical, Уве Крёгер

---

Мантра "настя-пиши-статью", как обычно, не действенна от слова совсем. Есть еще мантра "...тебе-завтра-сдавать", - я втайне надеюсь, что хоть она-то поможет.
За суммарные два с половиной часа концерта я успела:
- осознать себя идиотом, так и не поняв, под какое (очевидно - известное и классическое) произведение танцевали вначале;
- вспомнить о своем отношении к аплодисментам ("вот выгибается на своем импровизированном столе гимнастка: я ясно вижу, как ей страшно и тяжело, и духу хлопать у меня не хватает");
- посадить батарею на фотоаппарате; божемой-божемой, там нужно удалять 80% снятого ><

Всегда чувствую себя странно чужой в театре. При всей любви к.

@темы: notebook

---

Место для удара головой. Место для удара головой.
Как мне его периодически не хватает.
Начитаешься всякого, а потом живешь с этим, - да вот же оно. Только в моем случае - "...наслушаешься". Насмотришься?

Rudolf:
Wenn ich mich anstreng’, kann ich ein Held sein.
Gestern schlug ich eine Katze tot!
Ich kann hart und bös’ wie die Welt sein.
doch manchmal wär’ ich lieber ganz weich.

И ряд прочих личностей.
Спасибо за мою счастливую юность, герр Кунце.

@темы: (с), elisabeth, живые-во-мне, musical

---

А замечательному Джиму Парсонсу сегодня исполнилось 37 (да, да, мне тоже верится с трудом).
Существует ли повод лучший для проявления Великой Фанатской Любви? Это был, кончено же, риторический вопрос.

@темы: the big bang theory

---

У этой недели такое ужасное окончание, - в бесконечных событиях/встречах/празднованиях, - что состояние "я-ничего-не-успеваю-что-же-делать" уже совершенно привычно, а то самое "иногда я бы с радостью лег и помер" подразумевается само собой.
Я прекрасно помню, что и кому обещала. И когда-нибудь - когда-нибудь! (какое прекрасное слово; от него веет вечностью... (с) ) - все это, конечно, сделаю.
Такие дела.

---

Внезапно я вспомнила о рассказе, написанном вот уже недели две, как.
В момент написания я только-только посмотрела "Mozart!", вследствие чего была основательно примята тамошним Коллоредо, - и это заметно. Очень заметно. Разве что, образ мне упорно хотелось повернуть иначе, нежели ему дали повернуться за три суммарные партии.
Главное, впрочем, не в этом. Главное - то, на каком языке это написано.
Мне сложно объяснить конкретные причины, - помимо тех, что я очень давно хотела написать что-то именно на украинском. Прошу прощения у всех, чья френдлента определенное будет занята непонятными постами.
І - шановні пані та панове, не лишайте мене наодинці з власним білінгвізмом. Помилки (вони там є, я впевнена) самі не випрявляться.)

Йозеф Штейн.

4, 5 сторінки Word-y

Частина перша

-Ну то, сідайте, - втретє промовив служник, вказуючи на крісло. – Пан зараз прийде.
-Так, - кивнула я, не дивлячись на нього. – Здається, вам вже час повертатися до своїх справ.
-Обов’язково, пані, - всміхнувся він. – Тільки-но пан прийде, я зникну. То, може, сядете?
-Я роздивляюся картини, - відповіла я, для вірності ставши навпочіпки і зіщулившись. – Он та, під самою стелею, дуже гарна.
Служник лиш розсміявся, відвернувшись. Я мала великодушність не помітити цього.
«Пан… пан… пан єпископ. Як він хоч виглядає? Як мені до нього ставитись? Цілувати руку, падати на коліна, вклонятися до підлоги кожні п’ять хвилин, - хтозна, який тут етикет, - чи… що ж? Цікавитися здоров’ям?».
Невдалим рішенням було йти саме сюди. Та варіантів, як то кажуть – зась. Ну, чи майже. Зась.
Кроків я не почула, - схопилася лиш, коли відчинилися двері.
Служник вже встиг покірливо схилити голову; я, зніяковівши, досить безталанно відтворила якийсь напрочуд незграбний реверанс. Чоловік у чорному посміхнувся, і, ступивши ще декілька кроків, простягнув мені руку с безліччю перснів: зовсім не так, ніби сподівався прийняти мою. Отже, таки дійсно – єпископ.
Схиливши коліна, я торкнулася вустами до руки, і знов піднялася.
-Отож, доброго дня, - промовив він, роздивляючись мене. – У якій справі ви прийшли?
Я роздивлялась його з не меншою цікавістю. Значно молодший за той вік, який, на мій погляд, мав мати чоловік його посади; блідий брюнет з лише легкою сивиною, майже мого зросту – чи я не помилилась випадково?
-В якій ви справі?
Я пояснила, в якій. Якщо це і здалось йому дивним, він не відкрив того: лиш відступив на крок, дозволяючи мені пройти далі – у палати, з яких вийшов сам. Служник, ще й досі стоячий зі схиленою головою, нечутно зник у інших дверях.
Розкіш – перше, що впадало в очі тут, у тій частині будинку, що була надійно захищена від випадкових гостей. Я намагалася не надто крутити головою, та все ж не могла стримати власного – чи то захоплення, чи просто надмірного здивування. Чому я раніше так впевнено уявляла собі подібні будинки, як виключно аскетичні? Чому мені навіть на гадку не спадала можливість таких яскравих картин, такої кількості золота і срібла?
-Зайдемо до мого кабінету, - промовив мій супутник. – Ви, певно, стомилися і не бажаєте відразу братися до роботи?
Я промимрила у відповідь щось нерозбірливе, сприйняте ним, як згоду. Його кабінет була у кінці коридору – трохи темне, але більш-менш затишне помешкання.
-Сідайте, - ніби відголос того, що відбувалося десять хвилин тому, запропонував єпископ. – Сідайте і… щоб ви хотіли? Випити? Повечеряти? Ще можу наказати одразу приготувати вашу кімнату, та зараз ще досить рано для відпочинку.
-Мені вистачить вина, - відповіла я, намагаючись всміхатися якнайбільш привітно. – Подорож була не такою вже й довгою, очікування й того менше. Ви дуже добрі, пане.
-Не заперечую, - відповів він, сідаючи поруч мене. – Ви потрібні тут, а отже, можете розраховувати на мою милість у повній мірі. Мені нема часу розбиратися з усім тим, що нині вміщає бібліотека. Та, власне, ніколи не було. Я здивований лиш, що ви… ви – це ви. Тобто жінка. Вже довгий час не зустрічав освічених пані.
Я нервово розсміялася, не знаючи, що відповісти на це. На моє щастя, він не чекав відповіді, і продовжував говорити далі:
- Бібліотека – мій спадок. Я бачив десяту частину, і лиш з тою метою, щоб впевнитися у дійсній цінності. Вірніш, безцінності. Я буду дуже вдячний, коли ви будете поводитись з кожним екземпляром обережно. Розумієте? – він поклав свою руку на мою. – Дуже обережно.
-Розумію, - відповіла я.
-Добре. Пийте вино, я дістав для вас найкраще.
Чим далі він говорив, тим гірші думки з’являлися у моїй голові. «Моя милість», «тільки для вас», «виключно», «особисто», «безцінно» - все це здавалося загрозливим, короткотривалим. Чи не завершиться його благовоління через кілька хвилин? Чи не вирішить він раптом, що коштовна бібліотека може почекати ще кілька років?
Я придивилася пильніше до чоловіка, що нині вже проходжався кімнатою, в подробицях описуючи мені, як варто поводитись з його спадком. Ні, він не здавався мені небезпечним. Однак і той господар Косого Мизу, якого я мала нещастя зустріти декілька тижнів тому, теж не видавався спочатку таким, що може підняти руку на жінку.

***
Два наступні дні не відбувалося геть нічого особливого: я поступово звикала до нового місця; навколишні звикали до мене. Для допомоги у роботі виділили двох служників: один, вже відомий мені – на ймення Франц, приземкуватий чоловік середніх років, і другий, Йені, мовчазний двадцятирічний хлопець.
Обидва вони не надто раділи новому призначенню: декілька годин ми шукали сходи достатньо високі, щоб дістати до найвищих поличок; не знайшли. Згодом, вирішили провести прибирання, - пилу назбиралося чимало: не знайшлися ганчірки. Зітхнувши, я відіслала чоловіків, вирішивши в перший день оглянути все самостійно. Це також не вдалося: підлеглі повернулися через кілька хвилин, зізнавшись, що зустріли пана господаря, і той наказав їм повертатися до роботи. Сам пан господар не забарився з візитом: за його словом сходи і ганчірки дивним чином віднайшлися.
-Облиште книги, - сказав він, зупинившись переді мною і скоса поглядаючи, як працюють служники в іншому кінці бібліотеки. – Тільки себе забрудните. Сьогодні хай прибирають.
-Не можу відірватися, - всміхнулася я. – Взяла декілька екземплярів для ознайомлення, і це дійсно…
-Бажаєте вина? – не слухаючи мене, запропонував він. – Та пляшка, що ми її пили з вами, ще стоїть в моєму кабінеті. А можемо знайти й ліпшу.
-Дякую, пане, - посмішка моя зробилася вже більш вимушеною. – Я лише зрідка дозволяю собі вино. Розумієте, головний біль…
-Та годі вам, - сідаючи на край столу, що я за ним сиділа, промовив єпископ. – Від доброго вина ви не будете страждати на це.
-Я певна, що справа не в якості вина, - заперечила я. – Скоріш в моєму самопочутті. Справді, пане. Я не надто добрий… добра…
-Ви не добрі, я це бачу, - зіщулившись, підхопив він. – І не надто вдячні. Я все ще не бачив ваших рекомендацій, пані. А все ж дозволив працювати.
-З моїми рекомендаціями можливі негаразди, - відкладаючи книги, промовила я. – Вам це відомо. Суцільно ваш розсуд: коли не бажаєте, щоб я працювала…
-Я бажаю, щоб ви випили зі мною вина, - вже більш м’яко промовив він, нахилившись до мене. – Не більше того, пані.
«Не більш того». Що можна на це відповісти? Що – заперечити?
Мене раптом пройняв жах од відчуття власної незахищеності і самотності. Рятівників більш немає: хтозна, можливо, у найближчому часі я й вийти не зможу з цієї розкішно вбраної оселі. Хтозна.
-Ходімо, - пан господар, ласкаво всміхаючись, простягнув мені руку. – Обіцяю вам: жодної мігрені. Ви, можливо, згодом виявите бажання називати мене просто Леопольдом.

***
-Чи відомо вам, - голосно промовила я, підносячи третій бокал, - Що ви зламали всі мої уявлення про людей вашої професії?
-Людей моєї професії не так вже й багато, - пильно дивлячись на мене, завважив пан «просто Леопольд». – То які у вас були уявлення?
-Ви людина релігійна, то ж…
-Маю весь час молитися?
-Заждіть, не збивайте мене. Молитися, вірно. Та я не споглядаю вас постійно; хтозна, можливо, ви й молитесь. Я про інше: де аскетизм? Ви, певно, найбагатша людина у місті, та й в столиці багатьом задасте фори. Хіба мирське життя не має бути вами облишене?
-Дорогоцінна пані, це не мирське життя, - розсміявся той, що мав весь час молитися. – Це статус. Розумієте? Якби я жив у халабуді, вдягався у лахміття, хто б зі мною рахувався?
-Суперечливе ствердження, - заперечила я. – Якби ви були повним аскетом, багато хто…
-Якби! Якби! – вигукнув він, відкорковуючи другу пляшку. – Облиште це. Ненавиджу розмовляти на абстрактні теми.
-Існує безліч абстрактних тем, - я була налаштована на дискусію. – Чи вдасться мені впоратися з вашим спадком, власне, теж абстрактна тема. А ще дружба, родинні зв’язки…
-…кохання, - додав Леопольд, всміхнувшись посмішкою, яка тверезу мене наштовхнула б на геть невеселі думки.
-Кохання, - повторила за ним я. – Так. Та про це нецікаво розмовляти.
-Ваше щастя, що я не поет, - промовив він. – Ваше щастя, пані. Мені, людині релігійній, як я вже казав, і як називаєте мене ви, абстрактні теми не до душі. Краще вже щось практичне. Ви розумієте мене, чи не так?
Декілька митей я дивилася йому в вічі. Потім, не кажучи ні слова, піднялася й відійшла до вікна. Бокал з вином я все ще тримала у правій руці.
Леопольд не довго лишав мене наодинці: дуже швидко він вже стояв поруч, обійнявши мене однією рукою, схиливши своє обличчя до мого. Це було надто визначено навіть для мого нинішнього стану.
-Послухайте, - сказала я, намагаючись перебороти алкоголь у власній свідомості. – Послухайте… пане Леопольд. Ви розумна людина. Ви навіть мені симпатичні. Будь ласка, не варто… не варто псувати все.
-Все, - ніби відголос моїх слів, промовив він.
-Пустіть мене, Леопольд.
-Нащо?
-Бо ви релігійна людина.
-Це абстрактне поняття.
-Досить вже про абстрактні поняття.
-Цілком з вами згоден.
Варто було віддати йому належне: я навіть на намагалася вирватися з обіймів. Та коли поцілунок скінчився, і ми знов мали нагоду зустрітися поглядами, я раптом тихо промовила:
-А потім моя кімната стане трохи ближче до вашої, чи не так? – він здивовано підняв брів. – Можливо, навіть не буде ніякої «моєї» кімнати… десь тижні зо два. Потім вам набридне. Ви намагатиметеся обходити бібліотеку десятою дорогою, а, може, просто звільните мене – якось постфактум, без особистих зустрічей. Наймете собі вченого чоловічого роду, і житимете далі. Дуже зручно. Я не помиляюся, Леопольд?
Він мовчав, продовжуючи дивитись на мене.
-Леопольд? – повторила я, вже напевне знаючи, що він не зірветься на насильство – надто не та людина. Ні, цей ладен був творити будь-що, але зі смаком. Гарно. Яка краса у тому, щоб тягнути мене за волосся в ліжко.
Він нічого не сказав; я лиш відчула, як ослабли його руки на моїх плечах, і відступила на крок, ще і ще один - подалі від.
Затишна раніше, нині кімната здалася холодною і напрочуд спустошеною – дарма, що позолота і гобелени лишалися на місцях. Холод і спустошення були у мені, десь надзвичайно глибоко: навіть головний біль не приходив, щоб затьмарити ці відчуття.
Що ж, обіцянку пана єпископа можна було вважати виконаною.

***
-Йені, цієї полиці ви, очевидячки, навіть не торкалися.
-Пробачте, пані. Я сьогодні трохи неуважний.
-В третій раз. Б’єте рекорд.
-У нього народився племінник! – гукнув згори Франц, що нині протирав ганчіркою верхні полиці. – Сьогодні ранком!
-Дійсно? – я подивилася на хлопця. – То чого ж ви мовчите?
-Та власне, приводу не було, - промимрив він, зніяковіло посміхаючись. – Розумієте, Берта тільки сьогодні… ми дуже хвилювалися, вона така тендітна була, і, слава Богові, все обійшлося…
-Я можу вас відпустити, - запропонувала я. – Ваші рідні ж, певне, святкують.
-Пан господар…
-Не буде заперечувати. Ви мій підлеглий і в вас є привід. Так чи інакше, користі від вас сьогодні небагато.
Хлопець вдячно всміхнувся, відступаючи до дверей, і намагаючись запхнути запилену ганчірку в кишеню.
-А може, і я піду? – знов озвався Франц. – Ми приятелюємо з його сім’єю! Коли ваша ласка…
-Ні, - відповіла я, повертаючись до книг. – Ви залишитесь.
Йшов вже третій день, як ми з «релігійною людиною», паном Леопольдом, щасливо уникали один одного у коридорах. Це було нескладно: я дізналась, о котрій годині він звик від’їжджати і повертатися, де снідав і де прогулювався. Всіх справ було – не виходити з бібліотеки до шостої години. Він теж не палав бажанням зустрічі, - а отже, компанія книг та Франца з Йені була незмінною.
Дні проходили одноманітно, однак я не вважала за потрібне жаліти себе: спадок єпископа виявився дійсно безцінним; я знайшла навіть декілька книг рідною мовою, і, не надто переймаючись докорами сумління, віднесла до своєї кімнати, щоб читати і вночі.
-Пані, ми засиділись, - тримаючи ганчірку на відстані від себе, ніби це могло якось змінити вміст пилу на його одязі, сказав Франц. Тільки зараз звернувши увагу на годинник, я змушена була підтвердити, що, дійсно: було вже опів на сьому. – Ви вирішили покарати мене?
-Облиште, Франц, - відмахнулася я. – Варто було просто нагадати мені про час раніше. Ви вільні.
Ми вийшли з бібліотеки одночасно; та, доки я закривала двері на ключ, служник встиг зникнути з моїх очей. Дуже швидко ми зустрілися знов: я наздогнала Франца на другому поверсі, - він стояв, в нерішучості прислуховуючись до звуків, що долинали з найближчої кімнати, двері якої були розчинені. Хтось голосив там дуетом, потім розбилося скло й інший голос прокричав, щоб його лишили, нарешті, у спокої. Голос був знайомим.
Зборовши острах, я все ж пішла далі Франца: нечутно ступаючи, підійшла до дверей – саме в той час, коли з кімнати, ніби переполохані куріпки, вилетіли дві покоївки. Пан Леопольд, тримаючий в ручі склянку з вином, обернувся до мене.
-А, це ви, - осміхнувшись, він знов відвернувся. – Не стійте на порозі, абстрактно пані. Захворієте і помрете абстрактною смертю…
-Вирішили спустошити льох? – підкоряючись його наказу, я все ж пройшла далі (ступати серед битого скла слід було обережно). - Чому саме сьогодні?
-Бо маю привід. Ходіть сюди.
Підкорятися й далі здалось мені необачним. Окинувши скептичним поглядом пана єпископа, я не зрушила з місця.
-Та не бійтеся! – розсміявся він. – Не вб’ю. Лиш хочу вам дещо показати.
«Дещо» виявилося ще однією склянкою з білим вином.
-Понюхайте, - піднісши склянку до мого обличчя, наказав він. – Відчуваєте? Відчуваєте?
-Якби ваша милість підказала мені…
-Отрута, от що це!
Я мовчки дивилася на нього, не знаючи, як реагувати: це жарт, чи він дійсно вважає потрібним демонструвати мені подібне? Так, вино мало дещо тяжкий запах. Та що з того мені.
-Хтось бажав вас отруїти? – навмання спитала я, аби лиш не тягнути далі мовчанку.
Леопольд не відповів; відставивши отруєне вино, він взявся за пляшку, з метою спустошити її просто з горла. Я мовчала, не знаючи, йти, чи лишатись.
-Як я втомився, - промовив він згодом.
Все. Більше він нічого не казав; тільки підняв погляд на мене, а потім взяв склянку, і, стиснувши зі всієї сили, розчавив тонке скло у руці.