[дорогой Эсме]

замість святкуванная незалежності

Останнім часом все частіше згадую діда. Він був "жіночою" частиної нашої сім'ї: можливо, дещо більш поблажливий і дещо більш чесний, ніж варто було. Дуже шкода, що я знала його в останні роки, все більш і більш схибнутим.
Ця схибнутість, до речі - ще одне підтвердження того, що війна ніколи, ні для кого не минає. Це той злам, що загоїти неможливо. В останні роки йому постійно ввижалося, що бандерівці повернулись по нього і по нас, його рідних. Йому хотілося кудись тікати: переважно вночі, і це страшенно втомлювало, бо, вкладаючись спати, ти точно знав - десь о другій, у "час вовка", він знов прийде і почне говорити про необхідність втечі.
Друга світова прийшлася на його 16-річчя. Не знаю, що там було на Західній. Чи ОУН УПА не мали "червоних" за людей, чи надто вже страшні речі вони їм робили, але розплата була... гидкою. Розрізані животи у вагітних жінок, відрізані геніталії у чоловіків. Такі способи вбивства - звичайно, додатковий спосіб налякати супротивника, дошкулити йому. Відлатити. Але вбивство - то завжди самовбивство. Власне, так і сталося, для обох сторін.

@темы: ...и всяческой мерзостью

Comments

Це я просто.

В моєї бабусі так на все життя і залишилися лайка - "бандерівці".
(Західно-центральна Україна, певно. Межа Рівненської і Хмельницької областей.)
Були "польскими" українцями. Боялися в прямому сенсі всіх.

Так і жили.

[дорогой Эсме]

Кадавр., мда. Мій дід тільки в останні роки почав розмірковувати, що, можливо, "всім було не солодко".