с любовью и всяческой мерзостью
Тамую головний біль знеболюючим, і розмірковую - десь в процессі - наскільки героїв "Вальдшнепів" можна ототожнювати з власне Хвильовим. Якщо це й було "персональне розп'яття", то відбулося воно у всіх персонажах одразу.
І у Дмитрієві, що, як каже Аглая, є не людиною, а типом людини - недоучка-революціонер, що у мирному світі ніколи не приживеться, і ніколи його не побудує. Сама Аглая - нащадок аристократії, "флоберівська жінка": дійсно розумна і відчайдушна, та надто по вуха у ніцшеанстві; до того ж, щось підказує мені, що, коли вона повернулась у свою Москву, життя примарної коханки Дмитрія було недовгим.
Недолугий Вовчик, що відсторонюється свідомо і від політики, і від філософії - непогана, між іншим, стратегія; у нього хоча б була можливість вижити у майбутні роки. Ганна, дружина Дмитра: ідейна комуністка, така собі "жінка нового часу" - її ніби й шкода, однак таким... половинчастим відчуттям, яким можна було б шкодувати про розбиту сім'ю якогось прибульця, чи, може, напів-людини. Мене дуже лякає їх з Дмитрієм "історія кохання": серед Революції, відступу червоних, в обложеному місті, вони зустрічають один одного. У ЧК готуються до побігу: вовтузяться на підлозі барахольщики, набиваючи свої чемодани, а Ганна з тоскою прихиляється до дверей. Тоді Дмитрій дістає браунінг, і, підійшовши до однієї з баришень, стріляє їй у карк. "Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох
мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiєм".
Оце, оце відчуття я завжди впізнаю у Хвильового: постріл, і страшна прірва, що розгортається під ногами _після_. Мені страшніш ще від того, що він сам... ви знаєте.
І все ж, як він легко - дивовижно легко - долає відголос Надлюдини. Однією лише посмішкою Богоматері.
І у Дмитрієві, що, як каже Аглая, є не людиною, а типом людини - недоучка-революціонер, що у мирному світі ніколи не приживеться, і ніколи його не побудує. Сама Аглая - нащадок аристократії, "флоберівська жінка": дійсно розумна і відчайдушна, та надто по вуха у ніцшеанстві; до того ж, щось підказує мені, що, коли вона повернулась у свою Москву, життя примарної коханки Дмитрія було недовгим.
Недолугий Вовчик, що відсторонюється свідомо і від політики, і від філософії - непогана, між іншим, стратегія; у нього хоча б була можливість вижити у майбутні роки. Ганна, дружина Дмитра: ідейна комуністка, така собі "жінка нового часу" - її ніби й шкода, однак таким... половинчастим відчуттям, яким можна було б шкодувати про розбиту сім'ю якогось прибульця, чи, може, напів-людини. Мене дуже лякає їх з Дмитрієм "історія кохання": серед Революції, відступу червоних, в обложеному місті, вони зустрічають один одного. У ЧК готуються до побігу: вовтузяться на підлозі барахольщики, набиваючи свої чемодани, а Ганна з тоскою прихиляється до дверей. Тоді Дмитрій дістає браунінг, і, підійшовши до однієї з баришень, стріляє їй у карк. "Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох
мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiєм".
Оце, оце відчуття я завжди впізнаю у Хвильового: постріл, і страшна прірва, що розгортається під ногами _після_. Мені страшніш ще від того, що він сам... ви знаєте.
І все ж, як він легко - дивовижно легко - долає відголос Надлюдини. Однією лише посмішкою Богоматері.