весь фейсбук у світлинах з московского Маршу Миру
(останнім часом в моєму фейсбуці взагалі багато дописувачів з московською пропискою
в принципі - зрозуміло, чому).
звісно, це радісно; звісно, український сегмент реагує схвально і песимістично: дякуємо, але це нічого не змінить.
згадую київський госпіталь, до якого ходили з Ю. ще позавчора
(Ю. цього вересня неочікувано вийшла заміж
поєднання цієї події з усіма іншими досі грає в моїй голові всіма кольорами когнітивного дисонансу)
стільки ранених. без ніг, без очей, без рук.
сумні чоловіки з рішучими поглядами; стривожені жінки з великими торбами. десь грає концерт - тут кожного дня дають концерти. шелестить досі зелене київське листя - тут всюди парк.
Ю. робить з раненими інтерв'ю - вони, ще поки зовсім свіжі від психологічного прессу, розповідають страшні речі (тобто, по-справжньому страшні: таке не можна пускати в ефір, і говорити таке не можна, і робити, звісно, теж; але жодну з цих тез я визнати легітимною не можу, не відчуваю у собі морального права). Ю. важко, вона навіть консультується з психологом, і це навіть ніби допомагає.
Київ - лукаве місто (це я думаю десь вранці п'ятниці, сидячи посеред Хрещатика з рідером, повним сучасної драми). хотіло б скидатися на трікстера, але ним не є, звісно. Київ - лукавий, але добрий.
в жодному іншому місті я стільки не губилась, не втрачала орієнтир, не плутала якісь очевидні речі. Москва, скажімо, побудована набагато більш зрозуміло для мене; вцілому, вона навіть приємніша, як місце для життя. зараз там (на мій, суто туристичний, погляд) жити дуже спокійно. але оманливість цього спокою починаєш бачити, коли порівнюєш з вибухом громадянської активності Києва. власне, усе місто - одна велика громадянська ініціатива наразі. І це чудово; бо цінно ж насправді те, що йде в горизонтальній площині, а не згори вниз (як, власне, це відбувається в Москві - одної прогулянки центральними вулицями достатньо, щоб зрозуміти).