Донині не розумію, чи варто сприймати себе-однолітка-Незалежності, як щось символічне, чи просто кивати з приводу.
Заратустра-з-задрипанок в середині мене впевнений, що не міг би жити - принаймні, у цьому житті - ніде, окрім як тут. Бо нікому іншому ми не потрібні. Щулимося від нерозуміння ззовні, плекаємо "особливість" всередині. Мені завжди боляче сприймати оці міжнаціональні шпильки, однак я не здатна перевершити їх, стати вищою, самотужки.
В мені ще занадто мало національного монізму. Потрібен хтось... ні, Хтось, хто мав би силу, хто - Хто! - жив би людиною набагато довше, щоб цього просто не помітити. Я мрію, що отой загадковий Він витягне українське серце долонями, і буде тримати, і буде гріти, і буде слухати, доки не пролунає все, що ми вже так довго намагаємося сказати. А потім поведе до всесвітнього Абсолюту, де всі рівні, і всі одне, і жодної риси не виключено.
Бачите? Бачите. І тут Селінджер.